Ліна Костенко живе і працює завжди всупереч обставинам, людям, політичним ідеологіям.
Ми хочемо тиші, хочемо храмів.
Ми хочемо музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
Від хрунів, хряків і вождів.
Тому, напевно, і така закритість фізична від зовнішнього світу – щоб не розплескувати свою духовну силу:
Жах привселюдності. Поет
Не може бути привселюдним.
Самотнім, зболеним, відлюдним,
Аби лише не привселюдним.
То найлукавіші з тенет.
Кожен вірш поетки розкриває своєму читачеві філософську складову життя, що сповнене кохання:
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Сповнене страхів, завжди боротьби, обов’язково людяності, любові до рідної землі та потреби усвідомити себе у всесвіті:
Бо що життя? Це усмішка двойлеза.
Ридання чардаша і гордість полонеза.
Сама поетеса пише про себе:
Химерна, важка, вибухова,
яку вже ніхто не спасе,
а може, я тінь мого слова,
от тінь мого слова і все.
А може, я лиш аберація,
вібрація ритмів і рим,
а інше все декорація,
полуда, гримаса і грим.
За цим тимчасовим фасадом,
де стільки любові й тепла,
людиною, річкою, садом
я тільки у слові жила.
Ліна Костенко – безумовний класик української літератури, що увійшов у наше життя віршами, піснями, навіть інтернет-мемами. «Поет для епох», – так пише про Ліну Костенко письменник Іван Дзюба.
Неллі Маркова-Пипко,
заступниця директорки наукової бібліотеки