Кожного року в третю неділю травня ми згадуємо співвітчизників та побратимів різних національностей, що стали жертвами кривавого тоталітарного режиму, та в жалобі схиляємо голови до їх подвигу. Ця скорботна дата вперше з’явилась в національному календарі країни наприкінці 90-х років та носила назву "День пам’яті жертв голодомору", згодом мала назву «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». І лише у травні 2007 р. згідно Указу Президента України з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, «День пам’яті жертв голодоморів», як і колись, відзначається в четверту суботу листопада, а «День пам’яті жертв політичних репресій» - щорічно у третю неділю травня.

Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) – одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7 листопада 1917 року як комісаріат Тимчасового Раднаркому Радянської Росії. 19 березня 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР. Функції НКВС того часу навіть за формальними ознаками значно перевищував функції сучасного міністерства внутрішніх.

Влада того часу намагаючись позбавити український народ його національної свідомості, історичної пам’яті та прагнення до свободи мільйонів українців та земляків, було закатовано жорсткими дійствами у стінах НКВС. НКВС СРСР став головним органом масового політичного терору, себто процеси, репресії та страта політичних супротивників Йосипа Сталіна. В липні 1934 були сформовані основні адміністративні підрозділи НКВС – державної безпеки (рос. – ГУГБ), виправних трудових таборів (рос. ГУЛАГ), прикордонних і внутрішніх військ (ГУПВО), робітничо-селянської міліції та пожежної служби (ГУПО). Мільйони «ворогів народу», членів їх родин, включаючи дітей, були заслані до концентраційних (потім перейменованих на виправно-трудові) таборів ГУЛАГу, де було страчено понад 6 млн людей з багатьох звинувачень (у шпигунстві, диверсіях, шкідництві, куркульстві, буржуазному націоналізмі).

Масові розстріли, тюрми та висилки. Люди попрощалися з життям лише за те, що не боялися привселюдно висловлювати свою думку, будучи патріотами своєї батьківщини.

НКВС ретельно приховувала документи та справи репресованих. Вони мали і іншу назву – чекісти. Деякі документи були розсекречені, але більшість увійшла в історію разом з подіями.

У фонді нашої бібліотеки є збірник документів, що побудований на архівних документах Служби безпеки України – Фонду № 13 «Паспорти України», який був засекречений до 2009 р. і був внутрішнім документом окупаційних радянських спецслужб. Це трьохтомник «Чекістське досьє окупованої України», що був подарований Київською міською організацією «Меморіал» ім. В. Стуса та Громадським інститутом історичної пам’яті.

Збірник містить понад 3000 документів з економічною та політичною характеристикою областей, обласних центрів та всіх тогочасних районів України.

Чекістське досьє окупованої України: зб. документів у 3 т. / Київська міська організація Товариство "Меморіал" ім. Василя Стуса, Громадський інститут історичної пам'яті ; упор. Р. М. Круцик, С. А. Жовтий – К.: Преса України, 2014. – Т. 1 – 1048 с.; Т. 2 – 992 с.; Т. 3 – 1216 с.

   Тюрма на Лонцького – музей у Львові, що розташовується в застінках колишньої в’язниці, що використовувалася в 20 столітті як політична в'язниця польською, радянською та нацистською владами. З 2009 року – національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів.

Переважну більшість арештантів складали політичні в’язні. Свого часу в тюрмі на Лонцького сиділи відомі українські націоналісти Степан Бандера та Ярослав Стецько. Тут співробітниками НКВС був вбитий брат Романа Шухевича Юрій Тюрма на Лонцького тільки спочатку виглядає цікавим туристичним об’єктом. Це місце із надзвичайно потужною негативною енергетикою, яку відчуваєш кожним клаптиком тіла. Співробітники НКВС не встигали виконувати смертні вироки. Арештантів зганяли в камери і розстрілювали з автоматів через віконечко для передачі їжі – «кормушки». В отвір також кидали гранати.

Варто сказати декілька слів про те, як саме в’язниця перетворилася на музей. Пропозиція створити на базі в’язниці музей-меморіал була висунута в 2005 році після Помаранчевої революції. У 2006 році в’язницю вперше відвідала громадськість. Там відслужили панахиду й встановили на зовнішньому подвір’ї хрест. А в 2008 році публіка вперше отримала можливість відвідати камери й місця розстрілів. Того ж року Служба безпеки України передала в’язницю та прилеглі території під майбутній музей. Його було відкрито в червні 2009 року. Музей у застінках колишньої в’язниці створений не для розваги, а для пам’яті. Це моторошні сторінки історії, які мусимо знати. Кожна нація має такі важкі сторінки історії, які потрібно закарбовувати у свідомості людства.

   Тож схиляємо голови в пам'ять про мільйони співгромадян, які стали жертвами політичних репресій, та співчуваємо усім народам, які постраждали і продовжують зазнавати страждань від тоталітарних режимів.

Анна Арсенюк,

завідувач філії бібліотеки у навчальному корпусі № 10 НУБіП України