29 вересня виповнюється 175 років від дня народження Івана Карпенка-Карого— одного з фундаторів українського професійного театру.

Створені ним сатиричні комедії, реалістично-побутові драми, п’єси на історичну тематику становлять цілу епоху в історії української класичної драматургії.

Іван Карпович народився 17 (29) вересня 1845 року в селі Арсенівка Великовисківської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області).

Прадід Івана Тобілевича Семен, дід Адам і батько Карпо походили з містечка Турія (колишня Київська губернія, тепер Черкаської області), де мали власну землю, але згодом збідніли, тож згодом Карпо Тобілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків.

Мати Івана Карповича, Євдокія Зіновіївна Садовська, — з козацького роду з містечка Саксагани Катеринославської губернії (нині с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). За спогадами сучасників, батько і мати майбутнього драматурга мали сильні і красиві голоси.

Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу.

Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса», — писала у спогадах друга дружина Івана Тобілевича Софія Тобілевич.

Дитячі роки Іван Тобілевич провів у рідному селі, зростав допитливим та вразливим хлопчиною. Навчався у Бобринецькій повітовій школі, користувався повагою не лише серед учнів, а й учителів.

Здавалося б, талановитий учень мав усі шанси продовжити навчання. Проте Бобринецька школа стала першим та останнім офіційним навчальним закладом, в якій навчався майбутній актор та драматург.

Віражі долі часом непередбачувані. Майбутній актор мусив заробляти на життя, працюючи писарем у канцелярії місцевого пристава. Згодом став писарчуком у Бобринецькій ратуші. Наприкінці січня 1864 року Івана Тобілевича прийняли на державну службу до Бобринецького повітового суду.

Чиновницька кар’єра складалася доволі успішно, і цілком можливо, що про Карпенка-Карого-драматурга сучасники так ніколи би й не дізналися.

Проте вкотре втрутився його величність випадок. Суха інформація у штатному формулярі свідчила, що переконання чиновника «вступили в суперечність із його службовим становищем». Зрештою, 4 жовтня 1883 року за пропозицією міністра внутрішніх справ Івана Тобілевича звільнили з роботи.

Чиновницька робота не перетворила Івана Карповича на запеклого канцеляриста. У Малій Висці і Бобринці він багато читав і навіть заснував аматорський гурток для того, щоб прибуток від вистав ішов на пожертвування бідним людям. Крім літнього, згодом з’явився зимовий театр.

Звісно, що душею цього аматорського товариства став Іван Тобілевич, який був і за режисера, і за актора. Восени 1863 року до цього гуртка приєднався драматург та актор Марко Кропивницький. Вистави у Бобриці припинилися у 1865 році, після переведення повітового центру до Єлисаветграда.

У 1869 році одружився з Надією Тарковською. У 1871 році неподалік Єлисаветграда, на землі, що дісталася дружині у спадок, заклав садибу, яку після смерті дружини назвав на її честь Надеждівка (зараз — заповідник-музей Івана Карповича Карпенка-Карого «Хутір Надія»).

Працюючи на сцені з 1889 року і до кінця життя як професійний актор, Іван Тобілевич створив цілу низку неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру і передумовою виникнення театру сучасного. Його акторська палітра мала широкий діапазон — від яскраво-комічних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів. Для Тобілевича-актора, за свідченням сучасників, було характерним філософське розуміння й узагальнення життя. Він досягав вершин простоти і правдивості, опираючись на психологічну заглибленість, безпосередність і щирість гри. Кожен його персонаж позначений особливим українським колоритом.

У 1906 році Іван Карпенко-Карий захворів, залишив сцену і виїхав на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 року він помер у Берліні. Тіло було перевезено в Україну і поховано на кладовищі в селі Карлюжини біля хутора Надія, поблизу Єлисаветграду. 1956 року Хутір Надія оголошено державним музеєм.-заповідником Його унікальність відзначалась багатьма видатними діячами української культури, серед яких Юрій Яновський, Петро Панч, Олесь Гончар, Олександр Корнійчук та інші.

У 1970 році під час святкування 125-річчя від дня народження Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) за участю найвидатніших сучасних українських письменників та діячів театру започатковано щорічне свято театрального мистецтва "Вересневі самоцвіти", яке з 1990 року стало Всеукраїнським.

У 1982 році, до 100-річчя заснування українського театру корифеїв відновлено будинок драматурга, що був зруйнований 1944 року. Напередодні відзначення 150-річного ювілею драматурга в ньому відкрито нову театрально-літературну і меморіальну експозицію.