Якби мої думи німії
та піснею стали без слова,
вони б тоді більше сказали,
ніж вся моя довга розмова.
Леся Українка
25 лютого 2021 року з нагоди 150-річчя від дня народження видатної письменниці Лесі Українки у нашому навчальному закладі відбувся позакласний захід «На шлях я вийшла ранньою весною», який організували та провели студенти групи ВМ-15 відділення ветеринарної медицини разом із куратором Попович В. І.
Метою заходу було розширити й поглибити знання студентів про Лесю Українку, допомогти їм скласти цілісне уявлення про неї як людину, митця, громадянина; ознайомивши студентів із багатогранною поетичною спадщиною Лесі Українки, розкрити зумовленість еволюції світогляду і стиль письменниці; розвивати вміння сприймати поезії в єдності змісту й форми, навички аналізу поетичних творів; виховувати естетичний смак, прищеплювати любов до поезії.
Леся Українка – геніальна донька українського народу, письменниця, перекладачка, фольклористка, культурна діячка, піонерка українського феміністичного руху. Співзасновниця літературного гуртка «Плеяда». В сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок нашої держави.
Тридцятирічна війна поетеси з хворобою була затяжною і жорстокою. Це була війна життя і смерті. Вона забрала в Лесі дитинство, юність, не дала змоги вчитися в школі, нормально жити. Муки нестерпні, болі роздираючі робили її стійкою, розвивали в неї незвичайну силу волі. Лікарі згадували, які болісні уколи приймало це ніжне створіння з великими, як світ, очима, і жодного стогону, жодного нарікання…
Та ця страшна війна не відібрала у Лесі поезії – єдиної втіхи і надії. Часом приходив відчай, роздирав душу, затьмарював усі думки. Але Леся розуміла: якщо опустити руки – то кінець, а так хотілося жити у цьому прекрасному і чаруючому світі. Часто вона згадувала оте всеперемагаюче: «Най диявол носить смуткове вбрання, я ж надіну ясні кармазини». І знову звучала поезія, сповнена оптимізму і віри в торжество людини над злом.
Contra spem spero! (1890)
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
В одному з щоденників Леся Українка писала: «Я любила працювати вночі, коли вся земля відпочивала після неспокійного дня, коли наодинці зі мною була ніч і ті зорі, що дивились через віконце у мою кімнату.
Кожна хвилина нічної тиші, коли до мене летючою зіркою спадала Муза, була в моєму житті променем щастя».
А невгамовний пекучий біль, взявши в полон тіло і душу, давив, мучив Лесю. Часто хотілося кричати, припасти до землі, віддати їй свої муки. Та поетеса знала, що з цього небезпечного двобою, який нагадував облогу міста хитрим і підступним ворогом, вона повинна вийти переможцем. І вийшла, і стала Велетом нескореного духу, незламної волі і жадоби до життя. А забуття, свою втіху Леся знаходила у праці, в слові, в боротьбі.
Вікторія Попович