День коли християни  вшановують пам’ять святителя Василія Великого та Обрізання Господнє, а у світі відзначають Новий рік за старим стилем.

До 1582 року світ жив за запровадженим Юлієм Цезарем календарем, у якому тривалість року складає 365,25 доби, а ця чверть враховується високосним роком кожен четвертий рік. Цей календар називають «юліанським».

Тому Старий Новий рік - рідкісний історичний феномен, додаткове свято, яке ми отримали в результаті зміни літочислення.Таким чином, у ніч з 13 на 14 січня кожен може дозволити собі "досвяткувати" найулюбленіше свято.

Ще в народі його називають святом Василя, Маланкою, Щедрим вечором або Другою Кутею.

З настанням сутінок 13-го січня у кожній хаті лунали співи щедрувальників. Вони були перевдягнені у карнавальні костюми. Найчастіше зустрічалися образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою та циган. Бажали вони усій родині здоров’я, щастя та добра у новому році, а далі просили винагороди.

На відміну від колядування, обряд щедрування завжди був в Україні справді народним, позацерковним та незначною мірою відчув на собі вплив християнської церкви. Звідси і його радісне, оптимістичне звучання. До кінця XIX ст. обряд щедрування, увібравши в себе національний колорит та менталітет нашого народу, став явищем народної художньої творчості й таким зберігся і до сьогодні.

 

На Закарпатті є цілий ряд традицій та обрядів, яких іноді дотримуються і сьогодні.

Звільняють дім від атрибутів, які були занесені до хати на Святий вечір. А  саме від Святого Вечора до Старого Нового Року підлогу ніхто не підмітав, аби не вимести з хати щастя та долю. Підмітали аж вранці 14-го січня, а сміття складали на одну купу і розкидували під кожним деревом у саду, після чого ці купи підпалювали. Вважалося, що тоді дерева добре плодоноситимуть цілий рік. Також цього дня рано вранці всі члени родини повинні мити обличчя вкинувши попередньо в миску з водою монети. Таке символічне «вмивання грішми», по-перше має зробити обличчя гарним, білим, а по-друге притягувати багатство.

Так, як на  Закарпатті  випікався такий ритуальний хліб, як Карачун – основний сивол Святого вечора  - на Різдво він не з’їдався, а на Старий Новий рік. І з’їдали після того, як господар його «скупав». Він ішов з тим карачуном по воду, набирав воду, повертався до хати і лише після того всі члени родини ламали цей Карачун на частини і його з’їдали. Наприклад   в деяких родинах існує традиція коли господар качає Карачун через хату (від порогу до столу). Якщо він падає на підошву – це віщувало вдалий рік, якщо навпаки – до негараздів, тільки потім його ламають, розрізають і з’їдають.

Дивилися також за погодою, якщо в цей день світило сонце, вважалося, що буде гарний урожай.

Найбільше цього дня чекали маленькі хлопчики, адже саме вони є найбажанішими гостями зранку. Їх ще називають «полазниками». Тому набравши в торбинку зерна, вони вирушають до сусідів і родичів засівати на щастя і здоров’я та добробут родини. Найчастіше це роблять пшеницею, житом, ячменем, а ще цукерками аби життя було солодке. Зерно після посівальників збирають і віддають домашній птиці, або розсівають, щоб проросло.