На Закарпатті звичаї та святкування Різдва доволі різноманітні. Тут переплелися різноманітні звичаї та обряди, які вражають своєю історією. Один з яких це назва Святого вечора — Корочун. Святковий калач на Закарпатті теж називають карачуном, або корочуном. Його випікають на три найбільші зимові свята і тримають на святковому столі.
У Святий вечір усе має бути на своєму місці. Члени родини мають бути вдома, інакше цілий рік їм доведеться тинятися по світу. У переддень Різдва не можна сваритися, лаятись і галасувати – вся земля завмирає в очікуванні народження Немовляти-Спасителя. Тільки-но з’являється зірка, вся родина ставала на молитву. Після молитви господар вносив до хати сніп жита – Дідух – символ врожаю і ставив його в кутку під образом. Сіном покривали куток, куди «невинна душа» (дитина до семи років) клала три хлібини, грудку солі, ставила велику воскову свічку. Господар обкурював помешкання ладаном, читав молитву, щоб відвернути від сім’ї злі сили.
Традиційно в Святвечір закарпатці варять грибну юшку, грибні голубці, узвар, ліплять вареники і пироги, роблять вінегрет, страви з квасолі, риби, грибів, квашеної капусти, печуть всілякі тістечка і печиво і, звичайно ж, готують святкову кутю. Усі 12 страв обов’язково були пісні й подавалися у визначеному порядку, тому що сама трапеза проходила з дотриманням певних правил і являла собою майже обрядове дійство. Втім, кутя – явище відносно нове в закарпатської кухні , ще кілька десятків років тому її заміняла звичайна відварна пшениця. Це слово походить з грецької мови. Дослівно «кутя» означає страву зі зерна. Попри запозичення цього слова з іншої мови, найімовірніше, кутя є однією з найдавніших обрядових страв українців і сягає дохристиянських часів.
Господині роблять тісто, яке потім кульками запікають і проварюють на парі, посипають маком чи горішками. З них в багатьох селах і починається Свята вечеря.
«У деяких селах могла зберегтися ще одна традиція Святвечора. Поклавши у рукавицю гроші, господиня несла кутю на покуть, а діти під час цієї ходи завзято мекали, мукали, іржали, квоктали, крякали, щоб уся свійська живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. А перша ложка куті була для бджіл. Кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга — для самого морозу, щоб він не чинив збитків і не морозив посівів. Серед подолян також широко побутувало повір’я, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі. Тому їх обов’язково згадували добрим словом, а після вечері досі прийнято залишали рештки їжі на столі».
Не забувають пом’янути предків і на Закарпатті. У знак пам’яті і шани на підвіконня або святковий стіл наливають келих вина, прикритий скибкою хліба. Таким чином сім’я запрошує померлих на Святий вечір. Перед початком святкової вечері прийнято йти на цвинтар зі свічкою та кутею, де найближчих родичів запрошують до трапези. Опісля люди повертаються додому й, перед тим як сісти за стіл, продувають своє місце, щоб ненароком не сісти на душу предка. Спершу сідає голова родини, а далі — інші по старшинству. Голови родини приносять з церкви проскурки, тобто прісний хлібець. Його ділять на кількість членів сімейства, кладуть на миску з медом і після молитви батько або дідусь вітають родину.
За доброю традицією, рано на Різдво Христове перший колядник повинен бути молодий хлопець чи бетлегеми. Дівчат, як правило, не пускають першими до хати. Це робиться «на серенчу», тобто щоб цілий рік щастило. Найяскравіша особливість закарпатського Різдва – закарпатський вертеп , або так званий бетлегем. Хлопці-бетлегеми переодягаються в пастушків, ангелів, царів, чортів, дідів та бабусь і показують виставу про народження Христа, колядують. Вертепи ходять третього дня. Для хлопців існують окремі колядки, які вони співають неодруженим дівчатам, особливо тим, які подобаються найбільше.
Оксана Баран