«Ти – це, насамперед, Твоя воля (бажання, мета, впертість і т.д.). А воля міцніє в подоланні перешкод».
Василь Стус
Глибокі вислови, надії та заслання – ось що асоціюється з великим поетом Василем Стусом. Зіткнувшись з великою несправедливістю перед рідною державою від ворожої, на той час, влади, він міцно стояв на своєму: посилював національний дух своїми переконаннями, що ми – більше, чим народ. Ми – Незламні.
«Як добре те, що смeрти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст…»
Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині в селі Рахнівка. Але ми знаємо письменника як представника Донеччини, адже коли йому було 3 роки, його батьки переїхали в Сталіно (тепер Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Там батько знайшов роботу на хімічному заводі, а малий Василь пішов до школи.
Школу Стус закінчив зі срібною медаллю й, маючи велике бажання стати журналістом, поїхав вступати до Київського університету. Але не склалося — в університеті йому сказали, що він ще замолодий. Тож Василь повертається додому й стає студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.
Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі.
Паралельно був літредактором газети «Соціалістичний Донбас», аж доки не вступив на курс «Теорія літератури» до аспірантури Інституту Шевченка в Києві. Тоді ж зайнявся виданням першої збірки віршів — але вона була вилучена з плану видавництва й згодом вийшла самвидавом.
4 вересня 1965-го року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», – так згадує той день Іван Дзюба.
За цей вчинок Стуса виключили з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.
Не дивлячись на постійні пошуки заробітку, це, певно, був найщасливіший період життя Василя Стуса – адже в 1965 році він одружується зі своїм єдиним коханням, Валентиною Попелюх.
В 1966 році у них народився син Дмитро, нині письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» і генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка.
Син письменника наголошує, що проти його батька борються і сьогодні: в окупованому Донецьку угрупування «ДНР» демонтувало пам’ятну дошку на університеті, де вчився поет.
На похороні Алли Горської у грудні 1970-го Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається.
Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968-му році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.
Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.
Його поезії друкують у самвидаві або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі.
Уперше Василя Стуса арештували 12 січня 1972 року – тоді відбулася ціла хвиля «різдвяних» ув’язнень українських дисидентів, яка увійшла в історію під назвою «операція «Блок»» або «арештована коляда».
Письменника майже 9 місяців утримували в слідчому ізоляторі. У результаті він отримав позбавлення волі строком на 5 років і 3 роки заслання у таборах Магадану та Мордовії за «антирадянську агітацію та пропаганду». На засланні майже всі рукописи у Стуса відбирались і знищувались.
Співкамерники дивувалися його колосальній ерудиції й обізнанності в історії, філософії, літературознавстві.
«З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис», — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец.
І також:
«...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а «краснопогонники» були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію».
Коли строк завершився, Стуса вислали у селище імені Матросова, що в Магаданській області. Там поет працював 2 роки на золотих копальнях. Звільнили його в 1979 році, але його погляди після цього не змінилися.
Василь Стус написав заяву про відмову від радянського громадянства, пояснюючи, що обстоювання демократичних цінностей несумісне з радянською системою.
Коли влітку 1979 року Стус повертається з заслання до Києва, він вступає до Української Гельсінської групи правозахисників. Він відкрито виступав на захист репресованих членів групи: «У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним.
Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую...
Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити?
За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас...
Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», — «З таборового зошита», 1983.
Вдруге Стуса засуджують вже на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Термін він відбував у селі Кучино, Пермської області.
Умови утримання були жахливими: постійні утиски адміністрації, заборона побачень, хвороби. Стус тримав голодівки, як протест, його на рік закривали в одиночну камеру.
Але при цьому багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним «Птах душі». Але все написане негайно конфіскувалося й доля цих текстів досі невідома.
Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила.
До кінця свого терміну письменник не дожив: 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у карцері, куди його кинули за те, що він читав книгу, спершись ліктями на верхні нари — це кваліфікували як «порушення режиму».
Чимало свідчень про те, що Стус помер від удару по голові карцерними нарами, але офіційною причиною смерті оголосили серцеву недостатність.
Його поезія – це не просто римовані рядки, а справжній внутрішній бій людини з собою і світом. У ній немає фальші, немає показовості – лише оголена правда, біль, пошук сенсу життя.
Чому молодь так полюбила творчість Стуса і його, як особистість? У його віршах відчутна самотність та пошук себе – те, що переживає кожен молодий дух; він говорить про свободу не як гасло, а як стан душі, до якої має тягнутись кожна людина в цьому світі. В його словах багато болю, але й надії, і ця емоційна глибина притягує.
Постать Василя Стуса нагадує, що цінності, за які він боровся, досі актуальні: боротьба за правду, право на власну думку, неприйняття несправедливості.
Стус – це не просто поет минулого. Це людина, яка продовжує говорити до нас через свої тексти, і якщо раз почати читати його поезію, відірватися вже неможливо.
Матеріал з відкритих джерел
Працівник бібліотеки
Ангеліна Гольча