Батока – історичне поселення, розташоване в долині річки Дністер на території сучасної Хмельницької області України, яке нині затоплене водами Дністровського водосховища.
Перша згадка про Бакоту з’явилася у літописі 1024 року, хоча розкопки свідчать, що на цих територіях значно раніше вже були поселення язичників. Вже у першій половині ХІІІ століття Бакота стала великим містом і одним із найважливіших центрів Пониззя, яке входило до складу Галицько-Волинського князівства. Але розвиток стрімко зупинився, коли цими територіями заволоділи монголо-татари.
Пізніше територія переходить під владу Литви, зокрема братам Коріатовичам, які відбудовують зруйнований татарами Бакотський замок (вони ж доклались до розвитку замку Паланку, Кам’янця-Подільського та інших твердинь).
У 1431 році територія навколо Бакоти визнається нейтральною прикордонною зоною між Польщею та Литвою, що призводить до повстання жителів, які вигнали місцевих феодалів і проголосили незалежність. Але за кілька років польські війська жорстоко придушили повстання, зруйнували замок, а місто назавжди втратило своє значення як важливий адміністративний центр.
Що ж до походження назви, то є дві основні версії. Перша пов’язує її з румунським словом «бокота», що перекладається як «шматок, кусень». Друга, значно красивіша, версія говорить про те, що в перекладі з давньоруської мови назва означає «бажане, чудове місце».
А от археологічні дослідження розпочалися лише наприкінці ХІХ століття.
Паралельно з розвитком поселення неподалік виникає найдавніший печерний монастир Поділля. Знаходиться він у товщі 120-метрової Білої гори, яка складається з м’якого пісковику, що легко надається для видовбування печер.
Дослідження вказують на те, що місце монастиря використовувалось як капище язичниками ще в дохристиянські часи. Монахи ж прийшли сюди в ХІ столітті, навіть є версії, що тут бував засновник Києво-Печерської Лаври святий Антоній.
Під час монголо-татарської навали середини ХІІІ століття в печерах переховувались не тільки ченці, але й селяни з довколишніх сіл. За легендою, їм пропонували зректись віри, а отримавши відмову, нападники замурували входи у печери разом з людьми. Дані про подальшу долю монастиря дуже обмежені – у середині ХV віку монахи покидають місце, а кілька обвалів породи знищили основну масу печер.
У 1883 році професор В. Б. Антонович ретельно обстежив усі рештки скельного монастиря. Самі розкопки були проведені в 1891–1892 роках. Майже увесь важливий матеріал було зібрано, але звіти про розкопки до наших часів не збереглися.
З 1918 село Бакота стає прикордонним – зовсім поруч проходить межа з Румунією. Кількість населення значно зменшилась під час голодомору 1947 року, але найтривожніша новина прозвучала в 1973 році – інформація про майбутнє затоплення села для побудови Новодністровської ГЕС.
Жителям дали вісім років для того, щоб покинути маленьку батьківщину та почати життя заново, а вже у 1981 році почалось поступове підняття рівня Дністра, яке тривало шість років і забрало під воду кілька десятків сіл.
Нині Бакотою називають територію та околиці Бакотської затоки на Дністрі. Вона займає площу 1590 гектарів (це, як два міста Жовква), а завдяки скелястим берегам має теплий та м’який мікроклімат, який метеорологи порівнюють з Ялтинським.
Туристів місце приваблює фантастичними краєвидами, кількома пляжами та, звісно, залишками скельного монастиря. Тут збереглось кілька печер та ніші від поховань ченців. Поруч є три джерела з цілющою водою – Північне, Південне та Найпівденніше. До речі, про останнє кажуть, що воно лікує хвороби очей. Вода прохолодна і дуже смачна, а дорога до джерел прикрашена стрічками та іконками від сотень приїжджих вірян.
Матеріал з відкритих джерел
Ангеліна ГОЛЬЧА