«... Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…

Що правда, то правда, життя наше коротке – блисне та й згасне».

Є твори, які можна прочитати один раз і забутись за нього, але є ті, котрі несуть в серці читача особливе значення, сенс і власні переживання. Серед багатьох є саме твір Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», в якому окреслюється життя гуцулів, їхні звичаї, вірування та традиції, а також таке коротке, але щире кохання Івана й Марічки, яке набрало своїх обертів із звичайної дитячої дружби.

Задум повісті у письменника виник у 1910 році, коли він вперше побував на Гуцульщині. У 1911 р., збираючи матеріал для твору, Коцюбинський в листі до Євгена Чикаленка про свої враження писав: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою».

Письменник бував на полонинах, зустрічався з гуцулами в будні та свята, вивчав їхні звичаї, обряди, слухав легенди й повір’я. Його захопила самобутність і неповторність цієї чарівної гілки на дереві життя українського народу.

Крім особистих вражень, працюючи над повістю, Коцюбинський користувався фольклорно-етнографічними збірниками Володимира Гнатюка («Етнографічні збірники»), Івана Франка («Гуцульські примівки») та іншими. Письменник мав глибокі знання з ботаніки – розпізнавав сорти різних дерев Карпат, види трав, квітів. Він знав назви багатьох гір, речі домашнього побуту гуцулів, особливості їх діалекту.

Коцюбинський як художник слова надзвичайно вимогливий до себе. «Боюсь, хвилююсь, але пишу», – повідомляє він в одному з листів. Письменник прагнув перенести в повість світогляд, повір’я, легенди і побут гуцулів, колорит і запах Карпат. І це йому вдалося.

Головне в сюжеті твору – короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана й Марічки, українських Ромео і Джульетта. Іван і Марічка – герої твору – це справжні діти природи, яку вони сприймають як живу істоту, чарівну і загадкову. Це щедро обдаровані люди, їм властиве тонке відчуття природи, щирість сердець і доброта, любов до пісні й музики, здатність самим творити веселі й сумні співаночки. З дитячої дружби маленьких пастушків у пору юності Івана й Марічки розквітло їх ніжне і глибоке кохання, яке спалахнуло, як блискавка, і трагічно обірвалося.

Головну увагу в повісті приділено зображенню формування характеру, життя і смерті Івана. З раннього дитинства Іван виявив незвичайну спостережливість, задумувався над життям, часто дивився перед собою, а бачив «якесь далеке і невідоме». Іван сприймав світ як казку, повну чудес, цікаву, таємничу і страшну. Іван-юнак був стрункий, як смерека, міцний і вродливий легінь. Природа навчила його грати на флоярі, передавати мелодією свою любов до Марічки. Через співаночки Марічки він зрозумів її поетичну і добру душу.

Тяжко переживає Іван розлуку з Марічкою, коли був змушений піти в найми, на полонину, і особливо – її загибель під час повені. Смерть коханої погнала його з рідного краю. Палагна, з якою одружився Іван, була з багатого роду, але щастя йому не принесла. Іван «не був жадний до багатства – не на те гуцул живе на світі – саме плекання маржинки сповняло радістю серце». Іван господарював і згадував Марічку, часто чув її голос. Велика туга за щасливим минулим, душевний протест проти безрадісного животіння призводять Івана до передчасної смерті.

За повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» кінорежисер Сергій Параджанов разом з Іваном Миколайчуком створили чудовий фільм, який приніс всесвітню славу українському кіномистецтву.

Працівники бібліотеки