«Поет без каменю за душею» – 90-річчя з дня народження вічно молодого Василя Симоненка

31 січ.,2025

: Цікавинки вихідного дня

«Поет без каменю за душею» – 90-річчя з дня народження вічно молодого Василя Симоненка

Літературні критики називали його «поетом без каменю за душею», а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

За словами письменника Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний».

1952 р. закінчив середню школу в Тарандинцях і вступив на факультет журналістики Київського університету. Через п’ять років закінчив його і одружився на черкащанці Людмилі Півторадня. Потім в сім’ї народився син Олесь.

У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: «Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся». Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.

Працював у «Черкаській правді», «Молоді Черкащини», «Робітничій газеті».

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче.

Перша прижиттєва збірка Симоненка «Тиша і грім», що вийшла 1962 р., була впливом серця чистого і довірливого юнака, захопленого повівами «хрущовської відлиги». Збірка була схвально сприйнята критикою і читачами. Це єдина збірка, яка була видана за життя автора.

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії... », «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті».

Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», – констатує Сверстюк.

Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.

Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред’явив редакційне посвідчення. Але, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Потім поета запхали у «воронок».

Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.

Василь показував синці й розповідав, що по м’яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини.

На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Віктор Онойко у книзі «Життя мов спалах блискавки» про Василя Симоненка наводять версію, що до побиття міг бути причетний Микита Хрущов, про якого поет на початку 60-х написав вірш.

«Я читав його. Зримо уявляється портрет цієї людини. І про бородавки там є, і про кукурудзу. Вірш якимсь дивом був надрукований. Симоненка навіть викликали в Москву до Хрущова, де, за розповіддю мами Василя, відбувся такий діалог:

— Що оце ти пишеш? Таких, як ти, писак у мене багато.

— Хоч у вас таких і багато, але я, їй-Богу, один».

Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.

Шістдесятник Василь Симоненко помер у ніч з 13 на 14 грудня 1963 року у неповні 29 років в черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.

1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.

Матеріал з відкритих джерел

Працівник бібліотеки

Ангеліна Гольча

Перегляди: 585